Поети у своїх віршах змальовують красу природи. Краса квітки жоржини знайшла своє відображення в поезії та піснях.

 

Ліна Костенко

 

Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.

А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву -
Дюймовочка в листочку капустяному, -
я у життя із вічності пливу.

 

 

Вітер взяв сопілку в руки:
— Ду-ду-ду!
Хто зі мною потанцює
У саду?
Захиталися жоржини:
— Може, й ми!
Тільки ти нас над землею підійми!
— Шкода часу,— вітер каже,—
Підіймать!
Видно, вам не доведеться танцювать!
Тут як зірвуться листочки із дубка,
Із вербички, із берези,
Із кленка,— хто червоний, хто жовтавий,
Хто рудий, а хто трішечки зелений —
Молодий.
Як закрутяться у танці
Угорі! І низенько над землею,
У дворі. Вітер кинувся за ними:
— Ой, ду-ду!
От хто вміє танцювати
до ладу!

 

 

 

Ллється листя тополине,
Наче золото осіннє.
Не кажи мені, що любиш,
Не даруй мені жоржини.

 

Приспів:
Ти прощай, прощавай,
Не сумуй, не чекай,
І червону жоржину
У саду не зривай.

 

Промайнуло наше літо
Веселковим оксамитом,
Що було – усе минулось:
Наша пісня, наші квіти.

 

Приспів.

 

В небі крила журавлині,
Де ж ви, ночі солов’їні?
Промайнуло наше літо,
Не даруй мені жоржину.

 

Приспів.

 

(стихотворение Афанасия Фета)

 

Вчера - уж солнце рдело низко -

Средь георгин я шел твоих,

И как живая одалиска

Стояла каждая из них.

 

Как много пылких или томных,

С наклоном бархатных ресниц,

Веселых, грустных и нескромных

Отовсюду улыбалось лиц!

 

Казалось, нет конца их грезам

На мягком лоне тишины,-

А нынче утренним морозом

Они стоят опалены.

 

Но прежним тайным обаяньем

От них повеяло опять,

И над безмолвным увяданьем

Мне как-то совестно роптать.